Історія героя: поранений боєць вірить в одужання і проходить реабілітацію у Львівському військовому госпіталі

Олександр Дударєв, 28-річний військовослужбовець, що проходив службу 22 грудня 2017 року на териконах біля міста Золоте, на Луганщині. Ця територія контролюється українськими гірськими штурмовиками. Ворожий снайпер поцілив в Олександра на цих же териконах. Зараз український боєць проходить реабілітацію у військовому госпіталі у Львові. Про це розповідає Радіо Свобода.

Молодого бійця Олександра Дударєва дуже легко зауважити по його усмішці. Він наполегливо і зосереджено займається у тренажерному залі під керівництвом реабілітолога, а лиш поверне голову й усмішка випромінюється на його обличчі, немов важкої втоми і не було.

Чоловік ходить самостійно, опираючись на палицю, але без допомоги інших людей. Самостужки піднімається сходами у палату на третій поверх. Показує на праву руку і ногу, які наразі ще нерухомі, але місцями їх відчуває. Щодня Сашко вчиться розмовляти. Вже вимовляє окремі слова. Повторив навіть кілька нових для нього слів із львівської ґвари – «жарівка», «пательня», «баняк». Найважливіше, що він все розуміє, чує, реагує, ходить, повторює його мама Алла Коротич. Реабілітація вимагає від нього і матері багато терпіння, адже може тривати рік-півтори. Військовослужбовець і мама налаштовані на працю з надією на повне одужання.

26 грудня 2017 року в обідню пору Олександр Дударєв отримав вогнепальне кульове наскрізне поранення тім’яної ділянки. Ворожий снайпер стріляв, коли Сашко стояв до нього спиною. Коли боєць впав, ворог ще тричі вистрілив, але, на щастя, не поцілив у ноги. Сашко втратив багато крові, поруч нікого не було. Дев’ять днів перебував у комі.

«Замполіт подзвонив молодшому синові і сказав, що брат важкопоранений. Я тоді була на роботі. Ми самі з Чернігівської області, селища Короп. Прийшов син і сповістив про нещастя. Потім мені я дізналась, що син в реанімаційному відділенні. Зібралась і поїхала в Харків. Не було жодного квитка на Сєвєродонецьк. Мені спершу сказали, що на залізничному вокзалі є військова комендатура, яка допомагає військовим у різних проблемах. Але нічим мені там не могли допомогти. Я ще більше розплакалась. Волонтери підказали, що на вокзалі є такі люди, які все можуть вирішити. Підійшла до такого чоловіка, йому сказали, що я мама бійця, який важкопоранений. Він вислухав і подзвонив на автостанцію. Знайшли місце в автобусі. На моє запитання, чи я йому щось винна, почула у відповідь: «Я на горі не наживаюсь». Ніколи цього не забуду. Коли зайшла у палату в Дніпровському госпіталі, побачила сина в реанімації, голова була замотана. А я була щаслива, що він живий», – пригадує ці грудневі дні минулого року Алла Коротич.

Син не міг не піти у військо

Сашко слухає розповідь мами і час від часу киває головою чи усміхається. За чотири дні до поранення боєць на териконах розповідав журналістам, що хоче пов’язати своє життя з військовою справою. Здобувши вищу педагогічну освіту, у 2013 році пішов на строкову службу. А у 2015 році потрапив у шосту хвилю мобілізацію, став військовослужбовцем 24-ї окремої механізованої бригади. 15 місяців служив у зоні бойових дій на Луганщині, але опісля одразу підписав на півроку контракт. Втім, звільнившись із війська, Олександр Дударєв не зміг довго всидіти на Чернігівщині, не знаходив собі місця. У телефонному режимі домовився про контрактну службу в 10-й гірсько-штурмовій бригаді і невдовзі, восени 2017 року, у повній військовій амуніції був знову на териконах біля міста Золоте. «Сашу не можна було «відмазати» від армії. Це було його рішення йти на строкову службу. Він ще в 9-му класі став дуже самостійним хлопцем. Міг оминути і мобілізацію, бо ніхто не шукав, за ним не бігали, мешкав тоді у Києві. Але це було його рішення і він пішов воювати. 

Про постріл снайпера 22 грудня я дізналась від Саші, мені тоді йокнуло серце. Саша подзвонив і сказав подивитись репортаж, де він там є на відео. Я дуже була схвильована. Але вже 26 грудня син був важкопоранений».

Зараз Олександр Дударєв разом із фахівцями працює над відновленням мови, розпрацьовує праву руку і ногу, опісля пораненому бійцеві дуже було б добре відновити сили у санаторії. А, можливо, вдалось би поїхати на реабілітацію за кордон. Алла Коротич, як тільки дізналась про поранення сина, покинула роботу і опікується ним. Для мами найголовніше, щоб Сашко одужав. Шість років тому Алла Коротич поховала чоловіка, а два сини – батька.

«Я тримаюсь, не знаю звідки беруться сили, віра, оптимізм. Мабуть, від сина. Я ходжу на заняття і дивлюсь, як проводять реабілітацію, які зміни на краще відбуваються. За цей час стільки розумних, добрих, чуйних людей зустріла! Я так усім вдячна. За всі свої роки життя таких людей не зустрічала, щоб мені дякували за сина. Я кажу, але це я вдячна за допомогу і чую відповідь: «Багато відсиділись, а ваш син захищав нас», – зазначає Алла Коротич.

Із 14 лютого Олександр Дударєв перебуває на лікуванні у львівському військовому госпіталі. Нещодавно його прооперували, у черепі лікарі поставили хлопцеві протакрилову пластину. «У нього ж велика ділянка на голові була – на 12 сантиметрів. Це дуже велика і медики так старались, щоб все рівно прооперувати, щоб не було горбиків на голові».

Після цих слів мами Сашко промовив: «Спасибі».

Поділіться Вашим оголошенням